Ілюзія турботи: чому нові закони та «будиночки в селі» не вирішать проблем ВПО

Через 12 років після початку першої хвилі переміщення державна політика щодо внутрішньо переміщених осіб (ВПО) переживає черговий «фасадний ремонт». Слідом за ухваленням закону № 12301, який змінює правила гри для переселенців, Кабмін затвердив Постанову № 751 із красивою назвою — «експериментальний проєкт щодо забезпечення ВПО житлом у сільській місцевості».

Однак якщо очистити ці документи від чиновницького новомови, стає очевидно: держава не вирішує фундаментальні проблеми переселенців, а лише змінює термінологію, запроваджує нові зобов'язання та намагається списати з себе фінансову відповідальність.

«Будиночки в селі»: переселення без права на майбутнє (Постанова № 751)

Яскравим прикладом реального ставлення влади до ВПО стала Постанова КМУ № 751 від 10 червня 2026 року. Програма, яка отримала в народі назву «Будиночки в селі», позиціонується як порятунок для тих, хто втратив дім. Але що пропонує держава на ділі?

500 тисяч гривень на будинок: Ліміт субвенції з бюджету на купівлю одного об'єкта — до 500 тис. грн (~$12 тис.). Що за ці гроші можна купити в українському селі з житловою інфраструктурою, газом та опаленням? Відповідь очевидна: старий фонд у глибокій провінції.

Жодної власності: Будинок купується у комунальну власність громади. Переселенець отримує лише право тимчасового проживання за договором на строк до 3 років. Людям пропонується переїхати в село, вкласти свої сили та кошти в ремонт чужого (комунального) майна без будь-яких гарантій викупу чи постійного статусу.

Зобов'язання замість допомоги: Працездатні ВПО, згідно з умовами Постанови № 751, зобов'язані працевлаштуватися протягом 3 місяців. Порушення цієї вимоги стає прямою підставою для розірвання договору та виселення.

Суть програми: Перекласти тягар утримання переселенців на депресивні сільські громади, заслати людей у регіони з нульовою економічною активністю і при цьому зобов'язати їх працевлаштуватися під загрозою розірвання договору та виселення «в нікуди».

Де працювати в селі? Парадокс «економічної інтеграції»

Вимога Постанови № 751 щодо обов'язкового працевлаштування протягом 90 днів розкриває повний відрив авторів документа від реальності. Більшість українських сіл, де можна знайти житло вартістю до 500 тисяч гривень, — це депресивні населені пункти без містоутворюючих підприємств, з закритими школами та згорнутою інфраструктурою.

На папері державна система бачить чотири шляхи виконання цієї вимоги:

1.       Державна служба зайнятості та «Армія відновлення» (наймасовіший варіант): Для формального дотримання закону ВПО змушені ставати на облік як безробітні та залучатися до суспільно корисних робіт (заготівля дров, розвантаження гуманітарної допомоги, благоустрій). Це не створює постійного джерела доходу, але тимчасово знімає претензії чиновників.

2.       Комунальна сфера та агросектор: Робота двірниками, сантехніками чи опалювачами у місцевих школах та КП, або сезонна праця на фермерських господарствах і токах. Кількість таких вакансій у селі вимірюється одиницями, а рівень оплати праці залишається мінімальним.

3.       Дистанційна робота та ФОП: Варіант, доступний лише вузькому колу фахівців (IT, онлайн-послуги, фриланс). Більшість ВПО, які втратили майно та роботу, не мають ресурсів або кваліфікації для швидкого переходу у віддалений формат.

4.       Дрібне фермерство та мікробізнес: Ідея про те, що міський житель, переїхавши в село, негайно відкриє успішне тепличне господарство або зелений туризм на грантові кошти, у 95% випадків залишається умоглядною фантазією розробників програми.

Закон № 12301: ребрендинг бюрократії замість системних рішень

Прийнятий Закон № 12301 формально вводить красиву термінологію: «адаптація», «інтеграція», «реінтеграція». Але за 12 років війни переселенці засвоїли головне: без власного житла та стабільної роботи жодної «інтеграції» бути не може.

Електронні кабінети замість будинків: Замість розбудови соціального житлового фонду чи масового пільгового кредитування держава інвестує в цифрову платформу («Електронний кабінет ВПО»). Переселенцям пропонують красиво оформлені сервіси для «оцінки потреб», хоча самі потреби відомі давно — дах над головою та робота.

Ілюзія впливу через Ради ВПО: Закон зобов'язано залучати переселенців до Ради ВПО при місцевих органах влади. Проте Рада ВПО не здатна виділити квартиру чи створити робоче місце, якщо у самої громади немає на це бюджету.

Закріплення тимчасового статусу: Держава остаточно відмовляється від ідеї повної компенсації втраченого майна для більшості громадян. Замість системної програми «Гроші за зруйноване житло» пропонуються субсидії на оренду (які не встигають за зростанням ринкових цін) та місця тимчасового проживання (МТП).

Головний висновок

Закон № 12301 та Постанова № 751 — це не прорив у соціальній політиці та не реальна допомога. Це спроба державного апарату створити видимість турботи і знизити соціальну напругу з мінімальними витратами для бюджету.

Замість стимулювання економіки, створення робочих місць у розвинених містах та фінансування житлових програм, держава пропонує переселенцям цифровий кабінет, обов'язок шукати відсутню роботу та трирічну оренду сільської хати без жодних перспектив її викупу. Це правила не для підтримки громадян, а для комфортного управління їхнім безправ'ям.