У політиці абсурд – не проблема

"У політиці абсурд - не проблема", - фраза, яку приписують Наполеону Бонапарту.

І чим довше дивишся на сучасну політику, тим більше розумієш, наскільки страшно точним може виявитися подібне спостереження.

Політичний абсурд рідко виникає із порожнечі. За ним майже завжди стоїть людське рішення — чиясь воля, чиєсь марнославство, чиясь нездатність зупинитися в той момент, коли здоровий глузд вже давно вимагає зупинки.

Найстрашніше починається тоді, коли влада отримує людина, для якої людське життя стає лише цифрою у звіті, рядком у статистиці або витратним матеріалом для досягнення власних цілей.

Хіба здорове мислення має штовхати людей до загибелі?

Хіба розвинений інтелект потребує того, щоб доводити свою правоту чужими смертями?

Хіба людина, яка дійсно розуміє ціну людського життя, стане легко відправляти інших туди, звідки вони можуть вже ніколи не повернутися?

Ні.

Тому що між розумом і безумством існує принципова межа: розум здатний зупинитись.

Розум здатний визнати помилку. Здатний побачити наслідки. Здатний сказати: «Далі не можна». Здатний поставити життя людини вище власного самолюбства, політичного рейтингу, амбіцій та бажання увійти в історію.

Коли ж людина продовжує штовхати суспільство до руйнування, чудово розуміючи наслідки своїх рішень, виникає зовсім інше питання — не про його політичні погляди, а якість його мислення.

Мабуть, однією з найбільших трагедій політики у тому, що наслідки чужих рішень найчастіше доводиться оплачувати тим, хто цих рішень будь-коли приймав.

Хтось вимовляє промову — хтось вирушає на фронт.

Хтось підписує документ, хтось втрачає будинок.

Хтось малює на карті стрілку — чиясь родина отримує страшну новину.

Хтось обіцяє історичну перемогу — а звичайна людина розплачується за неї роками свого життя.

І тут абсурд стає не смішним.

Він стає трагічним.

Особливо коли людина, яка має величезну владу, починає сприймати власну непогрішність як доведений факт. Тоді будь-яка помилка оголошується необхідною жертвою, будь-який сумнів — зрадою, будь-яка незгода — ворожнечею.

Так народжується політична машина, яка здатна рухатись навіть тоді, коли попереду вже немає дороги.

Їй залишається лише рух.

Тому що зупинитись означає визнати власну помилку.

А для деяких людей визнати помилку страшнішою, ніж визнати очевидну ціну продовження.

Але історія має одну якість, якої немає у придворних радників, пропагандистів та політичних технологів: вона нічого не забуває.

Можна роками пояснювати суспільству необхідність певних рішень.

Можна створювати гарні гасла.

Можна листувати інтерпретації подій.

Можна переконувати людей, що чорне стало білим, поразка стала перемогою, руйнація стала розвитком, а трагедія – історичною необхідністю.

Але настає момент, коли це перестає мати значення.

Тому що залишаються наслідки.

І тоді справді, як кажуть, курчат по осені рахують.

Чи не за заявами.

Не за обіцянками.

Не за гучністю промов.

Не за кількістю піднятих прапорів.

Не за кількістю тих, хто аплодував.

Вважають результат.

Вважають зруйноване.

Вважають загублене.

Вважають тих, чиї життя були понівечені рішеннями людей, які колись вважали себе досить великими, щоб розпоряджатися чужою долею.

І тоді політичний абсурд перестає бути абсурдом.

Він перетворюється на рахунок.

А рахунок, як свідчить історія, рано чи пізно пред'являється кожному.

Тому, можливо, головна перевірка будь-якого політика не в тому, наскільки переконливо він вміє говорити про велич держави.

Головна перевірка набагато простіше:

чи здатний він зберегти людське життя тоді, коли заради власних амбіцій набагато зручніше пожертвувати нею?

Якщо здатний — маємо державний діяч.

Якщо ні — перед нами людина, якій влада дала можливість перетворити власні помилки на чужу долю.

І тут вже зовсім неважливо, якими словами він це назве.

Історія все одно розставить все на місця.

Курчат восени вважають.

Ну що ж.

Вважатимемо.