Якщо подивитися на європейську історію без святкових промов та звичного уявлення про «цивілізовану Європу», стає помітною одна дуже цікава закономірність. Протягом багатьох століть територія Європи була простором надзвичайно високої політичної роздробленості, постійної боротьби за території, престоли, вплив та економічні ресурси.
Особливо добре це видно на прикладі Англії, Франції та німецьких земель. Там існувало безліч королівств, князівств, герцогств, графств та інших політичних утворень, які постійно змінювали союзників, укладали шлюби, зраджували один одного, захоплювали території і знову починали війни.
Німецькі землі взагалі протягом століть були неймовірно роздробленим простором. Усередині Священної Римської імперії існували сотні політичних утворень із різними інтересами. І це була далеко не мирна ідилія. Боротьба за вплив між князями, імператорами, містами та сусідніми державами регулярно переростала у збройні конфлікти.
Франція та Англія теж чудово знають ціну політичної боротьби. Столітня війна, релігійні війни, боротьба за престол, територіальні конфлікти, війни між європейськими династіями — це не окремі випадкові епізоди, а величезний пласт європейської історії.
Навіть XIX століття, яке сьогодні прийнято сприймати як епоху європейського просвітництва, промислового розвитку та формування сучасної цивілізації, зовсім не було часом постійного світу. Дослідники налічують 23 міжнародні війни на європейському континенті лише за період із 1815 по 1914 рік.
А потім настало XX століття — і Європа отримала дві світові війни.
Виходить досить парадоксальна картина.
З одного боку — культура, університети, філософія, мистецтво, право, парламентаризм, гарні міста, музеї та розмови про цивілізацію. З іншого — століття війн, інтриг, боротьби династій, переділу територій та спроб отримати перевагу над сусідом.
І якщо відкинути ідеологічні пояснення, дуже часто в основі цієї боротьби виявляються цілком земні речі: влада, територія, ресурси, торгівля, гроші та вплив.
Історія Європи взагалі дуже добре показує, наскільки тонким є шар цивілізації над звичайною боротьбою за інтереси.
Сьогодні все це виглядає інакше. Вже не обов'язково збирати армію із селян, оголошувати війну сусідньому герцогу та відправляти десятки тисяч людей на поле бою. Сучасний світ створив інші інструменти тиску.
Економічні обмеження, інформаційні кампанії, кібератаки, політичний вплив, робота через посередників, тиск на інфраструктуру, використання нерегулярних формувань та інші методи дозволяють протистояти супротивникові, не переходячи відразу до повномасштабного прямого зіткнення.
І це не просто теорія. Сам термін «гібридна війна» сьогодні використовується для опису поєднання військових та невійськових, відкритих та прихованих методів — від кібератак та дезінформації до економічного тиску та використання нерегулярних сил. НАТО саме так описує сучасний комплекс гібридних загроз.
У певному сенсі людство справді стало раціональнішим. Сучасні держави чудово розуміють ціну великої війни. Відправляти власних громадян масово гинути стає надто дорого – економічно, політично та демографічно. Тому все частіше використовуються інші інструменти, що дозволяють досягати своєї мети з меншими прямими витратами.
Але постає питання: чи змінилася сама людина?
Схоже, що не так сильно, як нам хотілося б думати.
Технології змінились. Зброя змінилася. Економіка змінилася. Методи ведення конфліктів змінилися. А фундаментальна боротьба за владу, вплив та ресурси нікуди не зникла.
І тому особливо дивно виглядає звичний європейський образ як простору цивілізації, що остаточно перемогла. Європа справді створила величезну частину сучасних політичних та правових інститутів. Але одночасно саме Європа протягом століть була одним із головних просторів династичної, територіальної та міждержавної боротьби.
Річки крові вже проливались тут неодноразово. Змінювалися кордони, держави, правителі та політичні системи. Змінювалися гасла та причини, якими виправдовували чергову війну. Але дуже часто за гарними словами знову виявлялися старі питання: хто керуватиме, хто отримає територію, хто отримає гроші і хто виявиться сильнішим.
Тому історія Європи – це не лише історія цивілізації.
Це водночас історія того, як цивілізація знову і знову намагалася навчитися жити сама із собою.
І, можливо, саме в цьому полягає головний урок європейської історії: недостатньо побудувати гарні міста, створити університети та навчитися говорити правильні слова про світ. Справжня цивілізація починається тоді, коли державам стає вигідніше домовлятися, аніж воювати.
І поки цього остаточного розуміння немає, старий європейський механізм протистояння здатний набувати нових форм.
Раніше за престол сусіда йшли з мечем.
Сьогодні за вплив можна боротись зовсім іншими інструментами.
Але сама логіка боротьби за владу нікуди не зникла.
Залишити коментар