Загалом, у природі егоїзм — цілком нормальне явище. Я довго спостерігав за різними тваринами в природному середовищі і дійшов простого висновку: егоїзм у природі — це насамперед спосіб виживання. Тварина захищає свою територію, їжу, потомство, своє місце у зграї. У цьому немає моралі чи аморалі є інстинкт, який дозволяє вижити.
Але якщо подивитися на сучасне людське суспільство, картина стає набагато цікавішою. Тому що в людини егоїзм здатний вийти далеко за межі природного інстинкту самозбереження та перетворитися на соціальну модель поведінки. І особливо помітно це там, де саме соціальне середовище знаходиться на низькому рівні розвитку.
Певною мірою це можна пов'язати з комплексом злиднів. Коли людина з дитинства була обділена нормальними умовами життя, елементарними благами, безпекою та відчуттям достатку, це може глибоко відкладатись у психіці. І коли через роки з'являються хоча б якісь можливості отримати те, чого не було колись, людина часом починає компенсувати минуле з величезною жадібністю.
Він бере все, що може взяти. Іноді навіть те, що йому зовсім не належить.
І ось тут природний інстинкт виживання перетворюється на соціальну патологію.
Але це вирок. З подібними речами можна і потрібно працювати. Поведінка людини формується середовищем, вихованням, досвідом та тими травмами, які він отримав у дитинстві. Якщо підвищується якість соціального середовища, змінюється і людина. Коли довкола з'являється нормальна культура життя, безпека, повага до особистості, зрозумілі правила та можливість гідно жити без постійного страху за завтрашній день, необхідність постійно хапати та відбирати поступово зникає.
Але є одна річ, яку я взагалі не розумію.
Коли людина йде працювати в державну систему виключно заради вирішення власних фінансових питань, то це вже ненормально. Уявіть собі людину, яка щоранку їде на роботу з однією метою: обманювати, отримувати особисту вигоду, використовувати посаду і усвідомлено займатися цими роками.
При цьому та сама людина будує собі величезний будинок, ставить триметровий паркан і потім пояснює власним дітям: «Дружте з багатими. Там, за парканом, злий і підлий жебрак світ».
Ви знаєте абсурд цієї конструкції?
Вони самі створюють цей світ усередині своєї країни. Самі формують середовище, в якому одні живуть за парканами, інші намагаються вижити за цими парканами, а потім власних дітей навчають, як правильно існувати у цій системі та з ким слід спілкуватися.
За барканом, як то кажуть, усе роздовбано. Справжнє соціальне сафарі на виживання. Начебто є якась країна, але принцип простий: кожен сам за себе, а доступ до системи відкритий для будь-кого, хто готовий рвати чорну капусту.
І найцікавіше, що подібна модель поступово починає сприйматися як природний порядок речей.
Мені завжди подобалося, коли в Україні говорили: «Людина займається роботою», «Люди зайняті», «Вони працюють».
А я завжди думав: якою саме роботою займається ця людина? Чим зайняті ці настільки високі люди? Що саме вони роблять для суспільства своїм заняттям?
Іноді від таких формулювань ставало навіть смішно, бо за гарними словами чудово читалася реальність.
Але це вже не має значення.
Важливо інше: суспільство неможливо збудувати виключно законами. Можна написати скільки завгодно правильних правил, але якщо всередині людини продовжує жити страх злиднів, звичка хапати чуже, переконання, що все навколо вороги, а держава існує виключно для особистого збагачення, ніякий папір сам собою ситуацію не змінить.
Потрібно змінювати середовище.
Тому що людина, яка виросла у постійній боротьбі за шматок хліба, сприйматиме світ як територію боротьби. А людина, яка виросла в нормальному середовищі, здатна сприймати її як простір для створення.
І ось тут проходить один із головних кордонів між суспільством виживання та суспільством розвитку.
Перше запитує: Що я можу забрати?
Друге запитує: Що я можу створити?
Поки ми не навчимося масово переходити від першого питання до другого, триметрові паркани зростатимуть швидше, ніж самі країни.
Залишити коментар