З початком збройного конфлікту на Сході України, при Кіровоградській обласній державній адміністрації було створено робочу групу з внутрішньо переміщеними особами, з якої власне кажучи, у 2015 році і розпочалося нове життя у місті Кропивницькому Валентини Кулачко, переселенки з Луганська, матері двох дітей та щасливої бабусі. Раніше це був штаб, після ліквідації якого залишилась робоча група, в якій і почала працювати на громадській засаді пані Валентина, адже болить їй не тільки за свою родину, а й за родини тисяч переселенців, потреби та проблеми яких їй відомі не з чуток.
Тому, така робота для неї в радість, а можливість почути та допомогти таким самим людям як вона сама, надає наснаги по життю та зароджує нові професійні ідеї в контексті покращення життя внутрішньо переміщених осіб.
Кожного дня до неї на прийом приходять десятки переселенців, таких різних, і водночас таких схожих, адже війна об’єднала їх спільним горем та проблемами, з якими вони зіштовхнулись вже тут, у Кропивницькому. Тож, приходять вони з різними питаннями: побутовими, проблемами перетину кордону, поселення, питаннями виплати пенсії, нездійснення соціальних виплат, надання матеріальної допомоги, що надавалась ще штабом у 2015-2016 роках в якості гуманітарної допомоги, і яка зараз, нажаль, не здійснюється, бо у зв’язку з адаптацією подібні програми вже не працюють. Починаючи з 2015 року в Кіровоградську область приїжджали іноземні донори, працювали гранти з надання психологічної допомоги, адаптації переселенців і оздоровлення дітей, але на всі інші теми вони не хотіли вести діалог, хоча завжди на всіх зустрічах порушувалося питання житла для учасників АТО та ВПО.
Тим сім’ям, які зараз потребують матеріальної допомоги, допомагають представники «Червоного хреста», церква «Прославление», «Перемога» та церква «Євангелістських Християн Баптистів», вони виписують одноразову матеріальну допомогу, так само як і Департамент соціального захисту, після прийняття та розгляду комісією відповідної заяви.
У 2014 році Валентина Кулачко пішла добровольцем в батальон Айдар і стала заступником коменданта Лутугинського району. Сама переселенка описує своє життя в цей час як справжнісіньке пекло.
«Якби зараз мені сказали, що це було насправді, я б не сказала, що це було … Мені не віриться, розумієте»
Статус учасника бойових дій пані Валентина спочатку вирішила не отримувати, адже сподівалась, що проблеми людей, які пережили усі жахи війни, якось вирішаться на місцевому рівні.
Однак, переїхавши до Кропивницького у грудні 2014, пані Валентина зіштовхнулась з проблемою де все ж таки жити, і звернулась за допомогою до заступника губернатора, і їй надали кімнату в гуртожитку. Родина ж Кулачко переїхала до Кропивницького трохи раніше, у серпні 2014 року, й проживала на знімній квартирі. Тоді ще питання помешкання для ВПО не піднімалося, тож пані Валентина тривалий час оббивала пороги органів влади міста, була навіть у Радника Міністерства соціальної політики з проханням надати їй якесь соціальне помешкання. Та всі лише розводили плечима. Але, квартиру родина пані Валентини у 2018 році все ж отримала, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Питання забезпечення житлом внутрішньо-переміщених осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України» № 280 від 18 квітня 2018 року.
Та тепер усі труднощі, з якими Валентині Кулачко довелось зіштовхнутись у Кропивницькому, здаються їй дріб’язковими. Пані Валентина згадує, коли у 2014 році в Лутугіно повісили російський триколор, як її донька Світлана стягла його звідти. Тоді ще всі були сміливі, і не знали наскільки такий вчинок був небезпечним. Та Кулачко впевнена, що саме в такі хвилини, люди довели, що вони гідні українці своєї країни. Все було дуже небезпечно, а далі ще страшніше, але гідність і честь, на думку пані Валентини, повинні бути в кожній людині, принаймні так вона вчила своїх дітей, і так вони живуть й по сьогоднішній день.
Багато чого є сьогодні, про що не можна казати, але також не можна залишити поза увагою те, що пані Валентині довелось звільняти свого сина з полону. Спокійно про це згадувати вона не може і не хоче, та тремтіння в голосі говорить саме за себе. Інколи слова є зайвими, достатньо тільки погляду люблячої та турботливої матері.
Пані Валентина каже:
«Останні шість років нас, просто українців, випробовують на витривалість. Повірте, війна не відпускає, це буде зі мною завжди. Я намагаюсь працювати, відпочивати, але думки мої всі з хлопцями, з тими, хто зараз на передовій. Декого знаю, декого ні, але нас об’єднує одне – ми знаємо, що таке гарячі точки. І моя телефонна книга поступово зменшується, а це означає, що знайомі мені люди уходять назавжди … Війна ні для кого безслідно не минає, а з часом ще й хвороби дають про себе знати, і багато хто з нас вже без війни залишають цей світ … Але, не дивлячись ні на що, я намагаюсь жити, творити та допомагати, словами підтримувати тих, хто цього потребує. Ми сильна нація. Все буде.»
Залишити коментар