Що таке інтеграція? Для словника це поєднання частин в одне ціле або взаємопроникнення. Але для 18-річного хлопця, який щойно переїхав до Франції, це насамперед про людей, мовний бар’єр і спробу зрозуміти абсолютно новий світ.
Перші кроки та тестування
Ми переїхали влітку. Поки тривали канікули, ми з батьками почали готуватися до мого вступу. Потрібно було знайти заклад, який відповідав би моєму віку та рівню освіти, здобутої в Україні.
Система тут інша: після коледжу підлітки вступають до ліцею. Це приблизно як наші 10–11 класи, після яких уже відкривається шлях до університету. Щоб визначити мій рівень, ми звернулися до спеціального центру тестування. Там мені дали невеликий тест, перевірили знання й на основі відповідей запропонували варіанти навчальних закладів. Так ми знайшли ліцей у Бордо — Lycée François Magendie.
Lycée François Magendie знаходиться в Бордо, 10 Rue des Treuils. На офіційній сторінці ліцею описано UPE2A: учні, що прибувають, проходять оцінку своїх вже набутих знань, потім направляються до навчального закладу; учні EANA кілька годин на тиждень займаються в UPE2A, а решту навчання продовжують у звичайному класі. Сам ліцей вказує на те, що перебування в UPE2A зазвичай рідко перевищує рік.
Обравши ліцей, ми пішли на консультацію до адміністрації, щоб дізнатися, як саме навчатиметься учень без знання французької. Виявилося, що для таких, як я, передбачені спеціальні адаптаційні класи.
Змішаний клас: філософія, проектор та інтерактив
Перед тим як зануритися у загальний навчальний процес нарівні з французами, мене зарахували до змішаного підготовчого класу. Там зібралися такі самі іноземці з початковим рівнем мови.
Більшу частину часу ми посилено вчили французьку — як усну, так і письмову. Паралельно опановували базові дисципліни: алгебру, геометрію, біологію, основи програмування. Була й філософія — зовсім не така, як у нашій шкільній програмі. Ми читали книжки (звісно, французькою, щоб підтягувати мову), обговорювали їх і ділилися власними роздумами.
Контрольні завдання теж були цікавими. Іноді ми писали класичні письмові роботи на аркушах, послідовно відповідаючи на запитання. А іноді вчитель виводив тест через проектор на дошку — і заняття перетворювалося на захопливе змагання між учнями, де можна було і знання перевірити, і трохи розважитися.
П-подібні парти, «другий вчитель» і Мадам Нобу
Атмосфера в нашому класі помітно відрізнялася від звичайної. В аудиторіях для французів усе стандартно: три довгі ряди по вісім або більше парт. У нашому ж адаптаційному класі столи стояли літерою «П» безпосередньо перед викладачем. Це створювало відчуття відкритого кола й живої взаємодії.
Мені по-справжньому пощастило з однокласниками — колектив підібрався дуже теплий і дружній. На заняття хотілося йти просто заради атмосфери. Я підтримував доброзичливі стосунки з усіма, хоча за межами ліцею ми тоді майже не перетиналися.
Найбільше я зблизився з хлопцями-іноземцями: курдом, грузином та уродженцем Санто-Домінго з Домініканської Республіки. Хлопець-курд на ім’я Діар говорив французькою значно краще за мене та багатьох інших. Нам пощастило сісти разом із першого ж дня, і він мені дуже допомагав.
Я ж, у свою чергу, чудово розумівся на математиці. За це мене в класі жартома прозвали «другим вчителем» — і я, чесно кажучи, цим щиро пишався. Мені подобалося пояснювати тонкощі обчислень і формул. Наприклад, із Рафаелем із Санто-Домінго це працювало безвідмовно: я показував логіку розрахунків і казав, що не обов’язково зубрити формули до ідеалу, головне — вловити суть і запам’ятати алгоритм.
Нашою класною керівницею та кураторкою була викладачка французької, яку ми називали Мадам Нобу. Інші предмети вели інші педагоги. Мене приємно вразило, що кожен учитель викладав за чітким принципом: матеріал подається так, щоб абсолютно кожен встиг його осягнути. Особисто для мене це виявилося значно ефективнішим за підходи, які я бачив раніше.
Символ інтеграції: гобліни, що застрягли в паркані
Біля входу до нашого ліцею є одна деталь, повз яку важко пройти без посмішки: просто під металевим парканом у ряд стоять маленькі чудернацькі фігурки, схожі на затертих життям гоблінів чи гномів. Вони щосили намагаються протиснутися головами крізь масивні металеві прути огорожі.
У Франції є давнє правило «1% artistique» — відсоток від вартості будівництва школи обов’язково виділяють на сучасне мистецтво. Іноді митці залучають до цього учнів, і так народжуються місцеві легенди. Французькі ліцеї відомі своїм суворим пропускним режимом і масивними парканами, тож скульптор вирішив влучно обіграти вічний студентський жарт про «втечу на волю».
Фігурки вже добряче полущилися від південного сонця й дощів, а ще більше — від ніг сотень ліцеїстів, які щодня тупцюють поруч в очікуванні дзвінка. Але для мене ці пошарпані «гобліни» стали ідеальною метафорою перших місяців життя в країні. Коли ти приїжджаєш без мови, ти почуваєшся точно так само: стоїш перед велетенським парканом нової культури й щосили намагаєшся «протиснутися» крізь незнайомі слова, правила та звички.
Велика перерва: футбол проти баскетболу
У французьких ліцеях обов’язкова довга обідня перерва, яка триває щонайменше годину. Для нас це був ідеальний час для спорту. М’ячі видавав викладач фізкультури, який суворо контролював, щоб усе повертали на місце.
Я помітив, що серед місцевої молоді шалено популярний баскетбол — французи грали в нього чи не на кожній перерві між уроками. Я хоч і не вважаю себе запеклим спортсменом, але щодо футболу був дуже азартним. Якщо на стадіоні збиралася невелика компанія, ми по черзі били в одні ворота. Коли ж під час двогодинної перерви підтягувалася більша частина ліцею, ми розгортали гру на все поле, намагаючись не заважати баскетболістам по сусідству.
Ось так крок за кроком абстрактне слово «інтеграція» наповнюється реальними речами: формулами біля дошки, першими впевненими реченнями французькою, дружніми підказками за партою та футбольними баталіями на великій перерві.
Залишити коментар