"Не бійся. Все тільки починається"

Sep 6, 2020, 2:57:49 PM

"Рано чи пізно, в житті кожної жінки настає такий момент, коли їй нічого не залишається, окрім як бути щасливою ..."

Сьогодні вранці Оля прокинулась від того, що відчула як по її тілу пробігли мурахи - маленькі, холодні, крихкі ... Дихання перехопило, стало важко у грудях, тіло немов заціпило у передчутті чогось жахливого. Саме це дівчина відчула, коли декілька років тому, в її заміський будинок забрався той чоловік. Вона досі пам'ятала його очі - чорні, сповнені ненависті,  які виблискували в промінях світла, наче два яскраві камінчики. Немов передвісники чогось злого, вони начебто казали: "Тобі нікуди подітися. Дивись, ти у нашому полоні. Ми зробимо з тобою те ж саме, що зробив з нами цей занедбаний жорстокий світ". 

Оля відкрила очі та подивилася на годинник. О пів на восьму. Треба прокидатись. Вівторок, 23 жовтня, день, коли у дівчини нарешті з'явився шанс отримати нормальну роботу та почати жити, хочь трохи наближеним до нормального, життям. 

Вже давно, Оля не розпочинала свій ранок із гарячої та міцної кави, яку вона так полюбляла. Безсоння та невпинна, шалена "колотнеча" її, закритого від усіх серця, не дозволяли спокійно віддатися своєму м'якому, а колись, такому зручному для неї, ліжку.

Саме тому, свіжий сік та заспокійлеве, стали найкращими друзями дівчини. Хоча, Оля й не полюбляла апельсиновий сік, втім, намагалася пити його щодня, сподіваючись на те, що він принесе їй хочь якусь користь та не дасть повністю "загнутися" її, й без того, виснаженому організму. Другий рік поспіль Ольга не ставала на ваги, адже кістки, які стирчали з її, схудлого до невпізнаності тіла, казали самі за себе. Колись смаглява, оксамитова шкіра, тепер, була не по здоровому блідою, наче дівчина щоранку вмивалася молоком. Яскравості образу надавало тільки її волосся, що залишалося незмінно яскраво-рудим, лиш інколи, змінюючи свій колір залежно від освітлення у будинку чи на вулиці. На схудлому обличчі дівчини, очі та пухкі губи здавалися занадто великими та виразними. Однак, Оля, намагалася не звертати на це уваги та робила вигляд, що все це ніяк не псує, а лиш доповнює її.


Дівчина вже тривалий час не оновлювала свій гардероб, тому чи не весь одяг висів на ній як на непоказному занедбаному манекені. Однак, саме для сьогоднішньої співбесіди Оля придбала чарівну зелену сукню у діловому стилі, яка ефектно облягала її худорляву фігуру. Тепер, дівчина вже рідко одягала підбори, все більше віддаючи перевагу зручним та невибагливим кросівкам. Туфлі ж вона берегла так, про всяк випадок, який, врешті-решт, настав.

Співбесіда була призначена о пів на десяту, зараз годинник вже показував дев'яту тридцять, тому Ольга трохи хвилювалася, що може спізнитися, адже зустріч була для неї більш, ніж важливою. 

****

З плином років, дівчина продовжувала озиратися у натовпі, шукаючи його очі. Тоді, поліція зробила все можливе, аби затримати злочинця, однак безрезультатно. Він досі розгулював на свободі, тому Олю не полишала думка про те, що він повернеться по неї, а пошрамоване нею обличчя нагадає його слова: "Не бійся. Все тільки починається". 

Вона не раз замислювалась над тим, скільки ще жінок міг скривдити цей покидьок і скільки ще скривдить. Та знала напевне, її він запам'ятав назавжди. І, хоча, в поліції й казали, що він залишив межі країни, дівчина відчувала, що рано чи пізно, людина зі шрамом "постукає в її двері".

Однак, сьогодні, Оля настільки поспішала, що зовсім не озиралася навколо, на мить забувши про те, чого бойться найбільше в світі. 

- О, вибачте, я не хотів. Шалено день розпочався, правда, - посміхнувся незнайомець.

- Так, так. Нічого страшного, я все зберу сама, дякую, - відповіла Ольга, не підводячи очей на незнайомця. Архітектурні плани та схеми розлетілися асфальтом, але дівчина швиденько зібрала їх до купи. Чоловіка вже не було поряд. 

Оля, навіть, подумала, що негарно якось вийшло, людина хотіла допомогти, а вона ... Втім, їй зараз є про що думати, слід зосередитись на майбутній роботі, яку вона так хотіла отримати. 

Компанія її потенційного роботодавця знаходилась у центрі Києва, у самому фешенебельному місці, а її майбутній бос займав найвищий поверх скляної будівлі, найпрезентабельнішої, яку їй лише доводилось колись  бачити. 

- Доброго ранку, пані! Чудово виглядаєте! Бажаю Вам приємного дня! - привітався портьє, люб'язно відчиняючи перед гостею двері.

- Дякую, - сухо відповіла Оля, не дивлячись на чоловіка.

Зайшовши до будівлі, дівчина побачила величезний хол у чорно-білих тонах. Шахматні кольори надавали невпинного ритму навколишній метушні, яка нагадала Ользі великий "діловий" мурашник, в якому мурахи-трудівники у краватках та ділових костюмах снували з поверха на поверх, вирішуючи важливі справи з "важливими" людьми. 

Назустріч дівчині біг якийсь товстий чоловік. Оля дивувалася як тільки він зміг натягнути свій дорогий велюровий костюм, який ледь сходився на його величезному животі.

- Вітаю! Ви, мабуть, пані Ольга, - звернувся до неї товстун, простягуючи до неї маленьку руку з товстими пальцями, які дивно виблискували, наче він щойно доїв жирний бургер, не встигши відвідати вбиральню. 

- Так, це я, - відповіла Оля, утримавшись від рукостискання.

- Що ж, не будемо гаяти часу, бос вже чекає на Вас, - промовив бридкий товстун, вказуючи Олі в сторону ліфта.

Доки вони дісталися тридцять третього поверху, Ользі видалося, що минула ціла вічність. Та, нарешті, двері відчинилися і дівчина побачила перед собою вишукану елегантність дорогих меблів, які ще дорожче виглядали у мерехтливому сяйві позолочених люстр, сучасні розписи на стінах надавали приміщенню неповторного шарму. Олі, навіть, на деякий час здалося, що вона потрапила до Лувру, хоча, й ніколи там не бувала. 

Попереду, Оля побачила приймальню, в якій карколомна дівчина сварилася з кур'єром, що вивалив на її робочий стіл кіпу документів. Вона була гарна та витончена. Оля оцінила її поглядом, зловивши себе на думці, що наряд дівчини коштує кілька тисяч доларів. Стримана зачіска та макіяж, лише доповнювали дорогоцінний образ. 

- Крістіно, це до Андрія Олександровича, на співбесіду, - промовив товстун, виставляючи на показ свої жовті непривабливі зуби.

Не промовивши ні слова, Крістіна, зі сталевим поглядом, взяла слухавку та натиснула на кнопку швидкого зв'язку. 

- Андрій Олександрович готовий Вас прийняти, можете проходити, - відповіла Крістіна, вказуючи на високі, масивні дерев'яні двері.

- Ну, далі Ви самі, - брякнув товстун та побіг у сторону ліфта так швидко, наче згадав, що залишив недоїдок запашного м'ясного бургера на своєму робочому столі.

Оля поправила волосся та обережно натисла на дверну ручку, але двері не піддавалися. Декілька хвилин знущань над собою і двері відчинилися. На порозі стояв гарно вдягнений, високий, шалено красивий чоловік у чорному смокінгу та білій сорочці з розстібнутим верхнім гудзиком. Приємна, відкрита посмішка поряд з араматом Clive Christian могли звести з розуму будь-яку жінку. 

- Доброго дня, пані Олю, мене звати Андрій. Вирішив Вам трохи допомогти, - промовив бос, протягуючи руку на знак привітання.

- Мабуть, Ваші двері відчиняються лише для тих, хто може їх відкрити, - з ледь момітною посмішкою відповіла Оля, простягуючи руку на зустріч майбутньому босу.

- Давайте зараз же це і перевіримо. Проходьте будь ласка, - промовив він, запрошуючи дівчину до кабінету.

Оля почала розложувати на столі свої архітектурні шедеври, але Андрій зупинив її.

- Пані Олю, присядьте. Мені чудово відомо, що Ви прекрасна архітекторка, і  ніхто, краще за Вас, не знає своєї справи. Зараз, мене хвилює інше. Я бачу сум у Ваших очах. Скажіть, що Вас засмучує? Можливо, хтось із моїх підлеглих посмів образити майбутню співробітницю компанії "City Life"?

- Ні, що Ви. Мене чудово зустріли. Просто, у моєму житті не все так ... Розумієте ... декілька років тому ... я би не хотіла ...

- Можете не продовжувати, Вас ніхто не змушує розповідати про те, про що Ви би не хотіли говорити.

- Дякую. Стривайте, Ви сказали "майбутню співробітницю"?

- Ну нарешті, - посміхнувся Андрій, - так, від сьогоднішнього дня, Ви є частиною компанії "City Life"? Сподіваюсь, Ви станете найкращою архітекторкою, яка тільки працювала в наших стінах.

- Дякую, дякую Вам, пане Андрію! Обіцяю, Ви про це не пошкодуєте.

- Що ж, а тепер, пані вдячна архітекторко, дозвольте запросити Вас на каву та провести екскурсію стінами мого маленького замку. 

- Із задоволенням.

Чи не вперше за два роки на обличчі Олі можна було побачити справжню широку посмішку. Вперше, за ввесь цей час, вона йшла поряд із чоловіком не хвилюючись за себе та довіряючи в його руки своє життя. І це було більш, ніж приємно. Хоча, Оля й боялася собі у цьому зізнатися, але в душі відчувала, що почуття тривоги поволі відступало.

Вони зайшли до великого приміщення, де рядами були розміщені робочі столи, за якими працювали співробітники. Гул стояв такий, що заглушити його зміг би, здавалося, лише потужний вибух або прихід "великого" боса. 

Варто було Андрію переступити поріг офісу як настала суцільна тиша, всі, наче "конторні щури", розбіглися по закутках, почавши вперто працювати над завалами канцелярських документів, справляючи враження зайнятих ділових людей.

- Друзі! Прошу хвилиночку Вашої уваги! - звернувся до колективу Андрій, - сьогодні, в нашій міській родині сталося чарівне "руде поповнення". Пані Оля, наш новий архітектор, який вже невдовзі покаже всім вам, це стосується невиправних ледацюг, так, Максе, я маю на увазі тебе, як слід працювати.

Молодик у червоній сорочці та рваних джинсах зніяковіло озернувся довкола та став совати на стільці.

- Андрію Олександровичу! Дорогенький! У нас сталося непоправне! - кричала літня жіночка, у величезних окулярах із сивим волоссям, зібраним до купи, наближаючись до боса.

- Маріє Іванівно, дорогенька, заспокойтесь, віддихайтесь, може принести водички, - сказав лагідно Андрій, промовляючи її ж фразами.

- Ні, дякую, не треба. Хух, такі стресові ситуації вже не по мені. От колись, були часи ...

- Маріє Іванівно, - перебив жінку Андрій, - здається, Ви хотіли мені про щось повідомити?

- Так, звичайно. По-перше, дозвольте зауважити, що поряд з Вами чарівна супутниця. А я вже давно Вам казала, що такий молодик як Ви не має залишатися один і ...

- Пані Маріє, ближче до справи, будь-ласка.

Від слів літньої жінки, Оля заходилась рум'янцем. 

- Ну добре, добре. Один із наших важливих замовників залишився без архітектора. Вчьора, Данило потрапив у аварію, машина збила його прямо на пішохідному переході, а водій скрився у невідомому напрямку. Не хвилюйтеся, з Данилом все добре, він живий, але у нього зламана нога та два ребра. Тож, приступити до роботи він зможе не раніше, ніж через місяць, може й більше. А замовник не може стільки чекати. 

- Так, ситуація не з приємних, - задумався Андрій.

- Вибачте, що втручаюся, але, можливо я можу допомогти? - з посмішкою промовила Оля, - офіційно я працевлаштована вже від сьогодні, тож можу приступати до роботи.

- Ви певні, Олю? - запитав Андрій, - Вам слід знати, що цей замовник досить скритна людина, не любить афішувати свою особистість та привертати до себе зайву увагу, тому спілкуватися з ним Ви будете, скоріш за все, через його представника. Крім того, він досить вибагливий, але заможний клієнт, тому, власне кажучи, ми і терпимо усі його забаганки.

- Нічого, все добре. Упевнена, що я впораюсь. Треба ж колись виходити з тіні, - відповіла Ольга.

- От і добре, - засвітилась від щастя Марія Іванівна, - я повідомлю Вам про час і місце зустрічі з замовником.

****

Час невпинно спливав. А Оля, з кожним днем розквітала на очах. Вона була у захваті не лише від нового колективу, а й від його розумного та привабливого керівника. Ще кілька років тому, після тих жахливих подій, дівчина і припустити не могла, що колись впустить до свого серця кохання. Однак, Андрій зміг стати для неї хорошим другом. Найбільше, Оля цінувала те, що він не наполягав на стосунках, і був готовий чекати скільки потрібно. 

Через кілька тижнів після знайомства, Оля вирішила відкритися йому. Як то кажуть, іноді, чужій людині легше відкрити душу, ніж близькому чоловіку. Андрій був не аби як шокований тим, що довелось пережити тендітній та лагідній дівчині. І, тепер, як ніколи, хотів заслужити довіру такої близької та дорогої для нього людини. Хоча, Андрій і сам досі не вірив у те, що закохався, однак, почуття були сильнішими за розум.

- Що ж, завтра, я нарешті познайомлюся з паном "Х", - звернулась до Андрія Оля, - нарешті, після тривалої перерви, я матиму власний архітектурний проект.

- Я дуже радий за тебе та не аби як тішуся твоїм ентузіазмом, однак, пообіцяй мені, якщо тобі щось не сподобається чи ти некомфортно себе почуватимешь, то просто встанеш і підеш звідти, добре?

- Добре, Андрію. Та не хвилюйся, я вже доросла дівчинка і знаю як поводити себе в екстремальних ситуаціях, - посміхаючись промовила Оля, - як гадаєш, він ще чекає на мене?

- Олю, припини, адже поліція запевнила тебе, що ти більше ніколи не побачиш того виродка. Напевно, він зараз, попиває "Секс на пляжі" в одному з барів Майамі. Хоча, краще б він плавав десь на дні Міссісіпі, - холодно відповів Андрій.

****

Нарешті настав той день, коли Оля, розправивши крила, ніби янгол полетіла на зустріч своєму успіху. Дівчина любила створювати красу та тішити клієнтів своїми архітектурними досягненнями.

Будинок пана "Х" знаходився далеко під Києвом. Оля, чималу годину кружляла лісом у пошуках потрібної дороги, доки не побачила у хащах залізні ворота, на яких були викарбувані чудернацькі міфічні істоти з величезною пащею, масивним тілом та довгими крилами. Однак, подібні витвори мистецтва дівчину ані трохи не лякали, навіть навпаки, завжди приваблювали своєю загадковістю.

Ворота виявились відкритими, тому потрапити в середину не склало труднощів. Машина дівчини заїхала на просторий двір, де розміщувався величезний будинок, схожий на замок. Ця частина садиби була повною протилежністю тій, яку Оля побачила одразу по приїзду. Непоказна картина, прихована за хащами, змінилась на казкову королівську велич.

Олю попередили, аби вона не стукала у двері, адже вони будуть відчиненими. Так і вийшло, Оля з легкістю відкрила двері, при цьому їй на думку спало перше знайомство з Андрієм, коли вона не могла відчинити важкі дубові двері, що вели до його кабінету. 

На секунду завагавшись, дівчина переступила поріг будинку таємничого містера "Х".  І як тільки вона опинилась в межах дому, двері якимось чином зачинилися. Оля почала смикати за ручку, однак замок не піддавався, дівчина все списала на те, що будинок старий і роботи тут буде набагато більше, ніж вона собі уявляла.

Через несправний замок, дівчина, навіть не встигла озернутись навколо. А тепер, піднявши очі, вона жахнулася. Усі стіни були розмальовані оголеними жіночими образами з вичавленими очима, роздертим ротом, проколотим серцем ... Увесь цей жах можна було списати на хвору уяву власника будинку, якби не одне але. Всі жінки, зображені на стінах мали яскраве руде волосся та худорляву статуру. 

Ноги Олі підкосилися, вона одразу кинулася до дверей, але згадала, що вони зачинені. Тепер, про несправний замок не було й мови. Хтось спеціально зачинив її у цьому страшному, божевільному будинку. А жінка, намальована на стінах - була вона сама.

По тілу пробігли знайомі до болю мурахи, стало важко дихати. "Телефон", - промайнуло в думках дівчини. Вона дістала його з кишені та поспіхом почала набирати номер Андрія. Оля безуспішно раз, другий, третій, набирала номер коханого, однак гудків не було - звичайно, за містом поганий зв'язок. Але, нарешті гудки пішли.

- Ало, ало, Андрію! Він тут, він знайшов мене! - закричала Оля у слухавку та зв'язок перервався.

Оля сперлася на стіну, однак, ноги її вже не тримали. Вона сповзла на підлогу та закрила очі руками.

- Не бійся, дівчинко. Все тільки починається, - роздався голос з іншої сторони зали.

- Тобі подобається наш дім? Я прикрасив його для тебе. Подивись-но, яка ти тільки прекрасна. Отут, осліплена, чи ось ця замордована. Що скажеш, дівчинко, яка тобі більше подобається?

Оля сиділа мов заціплена. Вона побачила очі - ті два маленькі кришталики, що вигравали у світлі - темні, злі, підступні. Це був він. 

Від шоку, дівчина не могла промовити ані слова. Лиш шалено дивилась, на сповнений жаху погляд, злетівшого з катушок, маніяка. 

"Ні, я не дам тобі зробити це зі мною знову", промайнуло в думках Олі. Вона кинулась бігти в бік кухні, де згідно з планом будинку, мав знаходитись іще один вихід. Однак, він був зачинений. 

На кухні було дуже світло, порівняно з попередньою кімнатою. І вона з легкістю могла розгледіти обличчя кривдника. Перед нею стояв невисокий, худорлявий чоловік з темними очима та зачісаним на бік волоссям. На лиці красувався один яскраво виражений шрам, який Оля подарувала йому за час їхньої минулої зустрічі. Чоловік стояв із ножем у руках і пильно дивився в обличчя  дівчині.

- Я думав тобі сподобається наш дім ... Але, ти не оцінила. Так чи інакше, цього разу, ти залишишся зі мною назавжди. Чи жива, чи мертва, ти будеш жити в цьому будинку! - заволав чоловік та кинувся з ножем на Олю.

Оля закричала від жаху. Роздався постріл. Чоловік виронив ножа, впав на підлогу та більше не ворухнувся. У дверному отворі з пістолетом у руках стояв Андрій.

****

Оля пригорталася до Андрія, лагідно розправляючи йому волосся. Він ніжився в її обіймах, знаючи, що більше ніхто і ніколи не завдасть їй шкоди. 

- Андрію, коханий. Після всього, що мені довелося пройти, я не знаю що робити далі ...

- Тобі більше нічого не потрібно робити. Просто будь щасливою.

 

Всі персонажі та події вигадані. Будь-які співпадіння з реальними людьми чи подіями є випадковими.

 

                                                                                                                                         Тетяна Случанська

Кількість коментів у цієї статті: 0

Залишити коментар

Вашу адресу електронної пошти не буде опубліковано.