Як я помирала …

Aug 28, 2019, 1:13:28 PM

Смерть … Яка вона? Потворна стара баба, що єхидно перерізає тоненьку ниточку твого, такого незначного для неї життя, прирікаючи тебе на вічні страждання? Чи, може, гарна молода дівчина зі старанно заплетеною косою, яка веде за собою твою, не таку вже й безгрішну, трохи втомлену душу, на вічне покаяння? ... Зрозуміло одне, якою би вона не була, вона є, тут і зараз.

 

Хоча фізична смерть це не найгірше, що вигадала для нас доля. Набагато страшніша – смерть духовна. Коли ти повільно, хвилина за хвилиною, день за днем, крізь призму втрачених років, тихо та безнадійно помираєш ... І гинеш ти не від каменю, що міг би впасти тобі на голову, не в жахливій автокатастрофі, та не від руки грабіжника у темному провулку ... Ти гинеш від того, що зробила з твоїм життям безсоромна війна, назавжди оселившись у твоєму, колись доброму та відкритому серці. І тепер, ти сам – війна.

 

З голови до ніг, від самих кінчиків пальців, ти пронизаний тим, що називають гнівом, образою, люттю …  І немає тобі ні сну, ні спокою. Недовіра до влади, що бездумно керує твоєю державою, намагається керувати кожним, хто зветься українцем, тече в твоїх жилах як чорна погана кров, заражуючи твій організм нищівною хворобою – ненавистю, від якої не існує ліків.

 

Якби тільки, мати машину часу та повернутись у, тепер такий далекий та недосяжний, дві тисячі чотирнадцятий рік, і не дати руйнівній пекельній машині спопелити моє життя, розділивши його на «до» та «після». Але, ця мрія назавжди залишиться нездійсненною для мене, та для тисяч скалічених і загублених українських родин, які не обирали долю. Доля обрала їх.

 

Та в моєму, нехай і зараженому тілі, тече справжня українська кров, а понівечене й пошрамоване серце, переповнює лихий козацький дух. Тож, Україну, я вам не віддам, і не сподівайтеся! Мир, це те єдине, що може послабити мій біль, повернути надію моїй родині та подарувати вічний спокій коханим людям, жадібно відібраних у мене війною … Однак, щоб завершити війну, потрібно її зрозуміти. Тому що, без розуміння війни, проміжний мир нічого не буде вартий, бо війна не буде завершена.

 

Але, я, тут і зараз, не для того, щоб повчати життю. Я тут для того, щоб показати, як нам усім потрібен мир. Нашій країні та нашій, здається вже безліч років, занепокоєній душі. Нехай, тернистими та заплутаними стежками, але треба впевнено та вперто до нього йти. Адже, всі ми – горді сини та дочки своєї держави, і заслуговуємо на право не лише називатись українцями, а й бути ними. Однак, лише разом, ти і я, обєднавшись, ми станемо гідні мирної України, а вона буде гідна нас.

 

Це не просто гучні слова, це наше з тобою розбите на уламки життя та безповоротно вкрадене щастя. Це наша з тобою історія. І, яке у неї буде завершення, вирішувати тільки нам.

 

 

ЩЕ ЦВІЛИ САДИ …

 

Намагаюсь згадати свою домівку, те, якою вона була ... Намагаюсь пригадати ті щасливі та, здавалося б, незабутні моменти, коли моє життя ще було моїм ... Та, виявляється, людська пам’ять дивна річ. Всі найкращі спогади нищівно розмились та загубились у закутках мого затьмареного війною мозку. Каламутні та непевні образи батьків і уривчасті кадри рідної вулиці – це все, що залишилось від мене. Це та крапля у морі, яка ще робить мене – мною. Однак, одне я памятаю напевне, там було світло, багато світла ...

 

знак 21

Стела з назвою шахти на вїзді в селище.

 

Ще цвіли сади … В дитинстві, звичайно, вони були інакшими, однак, з віком, залишились такими ж рідними та не менш важливими. Тепер, я розумію, що в моєму житті був один, особливий сад. І знаходився він в особливому місці – біля памятника Невідомому солдату.

 

Згадую той час, коли щороку, 9 травня, біля нього збирались місцеві жителі мого селища «Шахти 21»: діти, школярі, ветерани війни, просто небайдужі люди, які приходили сюди висловити свою пошану загиблим героям та повторити найважливіші слова: НІКОЛИ, ЗНОВУ! Та чи розуміли люди тоді їх значення? Певно, що ні ... Ми наче виконували повинність, кожного року вшановуючи тих, хто не забутий, і те, що не забуто. Лише ветерани, йдучи до памятника, а деякі з них, вже насилу пересуваючись та ледь тримаючись на ногах, знали куди і навіщо вони ідуть. Їхні сльози не можна було підробити. Не знаю, що розчулювало їх більше, те, що закінчилась страшна війна, чи те, що триває колись жаданий та пекельно досяжний мир … Як би там не було, з року в рік, ми йшли на те святе місце та раділи життю. І все це здавалось таким справжнім. А сад із шовковицею був невпинно родючим і таким досяжним ...

 

шахта двор

Промисловий майданчик шахти № 21. Клітьовий та скіповий стволи.

 

шахтерский памятник

Монумент шахтарю біля АБК шахти № 21.

 

Сьогодні ж, це священне місце змінилось до невпізнанності: памятник Невідомому солдату було зруйновано, й замість нього встановлено камяну плиту. Хоча, насправді, не важливо який вигляд має постамент. Головне задля чого він існує в нашому світі … Як нагадування про страшні часи та мільйони полеглих на полі бою захисників, він, немов промовляє: «Пам’ятайте, заради чого, я – солдат, і безвісна кількість моїх побратимів, віддали своє життя … Навіть не думайте допустити це знову». Однак, тепер все змінилося. Солдата забули, замінивши його застережні німі слова на тисячі камяних надгробківХоча, ті ж самі, українці, під тими самими прапорами, щоправда, кольори тепер зовсім інші …

 

 

плита солдату

Плита, встановлена на місці памятника Невідомому солдату.

 

Ми кохали, товаришували, без корисливих думок та гнилих почуттів. Дихаючи на повні груди, ми не з чуток знали, що таке щастя, адже воно існувало в кожному з нас, в кожній нашій домівці. Життя тоді було інакшим, ми були інакші: доброзичливіші, добріші, натхненні … Здавалося, цей теплий затишок та врівноважений спокій існуватиме вічно. І навіть дрібні сімейні сварки, з’ясування робочих стосунків у колективі, незначні непорозуміння з друзями та знайомими, здавались необхідним доповненням до такої ідеальної ідилії. У наших руках був мир … Якби тільки люди розуміли, яким скарбом володіють, і від чого мимоволі відмовляються ... Та це вже була б зовсім інша історія.

«Ми кохали, товаришували, без корисливих думок та гнилих почуттів. Дихаючи на повні груди, ми не з чуток знали, що таке щастя, адже воно існувало в кожному з нас, в кожній нашій домівці» 

Тоді, моє рідне місто Макіївка, а разом з нею потужний і до безпам’ятства чарівний Донецьк, процвітали та невпинно розбудовувались. Незмірна кількість магазинів, супермаркетів, бутиків, ресторанів та кафе заполонили вулички та околиці міста. Донбас арена, справжній стадіон для істинних переможців, зачаровував погляд перехожих своєю величчю, красою та розкутістю. Але, задуха великого міста мене завжди спантеличувала, тому протягом усього свого життя я несла та продовжую нести в своєму серці, тепер вже спогади, та почуття любові до моєї рідної Макіївки та селища.

 

макеевка вид сверху

Макіївка.

 

донбас арена

Футбольний стадіон «Донбас-Арена» у Донецьку.

 

вечерний донецк

Вечірній Донецьк.

 

Раніше, я дивувалася чи, навіть, ображалася, коли в Кропивницькому, що став моєю новою домівкою, мене називали «донецькою». Завжди задавалася питанням, невже це у мене на лобі написано, чому я наче прокажена в очах оточуючих мене людей? Чим вони кращі за мене, якщо беруть на себе сміливість паплюжити в моїх очах Донецьк та принижувати мене, знову і знову? Але, тепер, я все зрозуміла ...

 

Пропаганда, що роками відверто, але нібито непомітно здійснювалась з екранів телевізорів, у соціальних мережах та друкованих виданнях – стала вирішальним, але не єдиним кроком у сприйнятті та відношенні до Сходу як такого. Прямолінійність, правда в очі, неприйняття поглядів стосовно переселенців та їх цькування, відстоювання своїх прав та інтересів, пошуки ймовірних шляхів до розбудови миру, не зважаючи на косі погляди та плівки в спину – ось, що значить бути «донецькою».

 

Так, я «донецька», «донецька» українка. І я пишаюся тим, що мені, «донецькій», як нікому зрозуміло, чого вартий мир, і досягати його потрібно вже точно не через постійний конфлікт, зневагу один до одного, й одвічний поділ країни та людей на дві незрозумілі касти. Адже всі ми українці, брати та сестри! І прагнемо ми зараз тільки одного – миру … Щоб наші діти все ж побачили своє майбутнє, і разом з тим, завжди пам’ятали наше з вами минуле та його зухвальні помилки, які не пробачаються. Наші діти нам не пробачать, ми собі не пробачимо … Тож, задайтесь питанням, чи вартий цей умовний поділ, нас, українців, на людей та «недолюдей», тисячі життів, які поклали на вівтар перемоги наші з вами брати та сестри, чоловіки та дружини, батьки й матері? А наші з вами діти … Скільки їх загинуло під обстрілами на окупованих територіях, рятуючись від війни, перетинаючи блокпости? Їх безліч … Гадаю, усі ці втрати варті нашого з вами дружнього братання.

«Задайтесь питанням, чи вартий умовний поділ народу України на українців та «донецьких», тисячі життів, які поклали на вівтар перемоги наші з вами брати та сестри, чоловіки та дружини, батьки й матері? А наші з вами діти … Скільки їх загинуло під обстрілами на окупованих територіях, рятуючись від війни, перетинаючи блокпости? Їх безліч … Гадаю, усі ці втрати варті нашого з вами дружнього братання»

Моє місто, я так любила тебе, таким яскравим, сонячним та жаданим, таким безмежно радісним та усміхненим, яким ти було раніше. Не знаю, чи зможу я полюбити тебе таким, яким ти тепер стало, але я щосили намагатимусь, і сподіватимусь, що наше перше знайомство, з тобою новим, все ж, колись відбудеться …

 

Мої друзі … Сказати, що я люблю вас та сумую за справжніми вами, це нічого не сказати … Ви найяскравіший спогад моєї юності, колись, все моє життя, нескінчені пригоди, а іноді халепи, в які ми не роздумуючи, та не шкодуючи ні про що, потрапляли. Але, ми завжди були разом, усі ми ... Це були незабутні роки, як маленьке життя справжньої дружньої родини. Бо ми жили один одним, сварились разом, мирились разом. І лише цю межу довжиною у підступну війну, ми так і не змогли здолати ... Та, я впевнена, що ви не менше за мене хочете розбити камяну стіну недовіри та образ, розмити, насправді не існуючі барєри … І … Я більш за все хочу, щоб ви повернулися, такими як були раніше, хай на пять років дорослішими, та на цілу вічність змужнілими. Мої друзі … Цікаво, ви ще ходите у той сад? … Мабуть, що ні, ви забули … Але я, буду нагадувати вам про це, доки, мої милі, ви все не згадаєте. Інакше, навіщо ж іще потрібні друзі?

«Мої друзі! Я більш за все хочу, щоб ви повернулися, такими як були раніше, хай на пять років дорослішими, та на цілу вічність змужнілими» 

Пам’ятаєте наше з вами життя? Ні, воно не було безтурботним, але воно було мирним. Синє, безхмарне небо, ось те єдине, що нам було потрібно. Рідний дім, в якому нас завжди чекали усміхнені батьки. Моя домівка, була вашою, і навпаки. А, інколи, прогулянки під зоряним небом заміняли ночівлю вдома, і це було незабутньо. І вже рано вранці, ми неохоче прощались один з одним, кажучи «До завтра!». Тоді, ми ще не знали, що одного разу «завтра», такого, як було раніше, вже не буде ніколи.

 

Однак, ми жили, вчилися, працювали, отримували гідну зарплатню. Зараз, я дивуюсь, як нам її вистачало на всі наші потреби: їжу, житло, відпочинок, подарунки рідним та батькам. Сьогоденний заробіток здається захмарним порівняно з минулими роками, коли ми ще не були «донецькими», ну принаймні не так нахабно та відкрито. Але, сьогодні жити у сто разів важче та дорожче. А, колись у нас було все: дах над головою, робота, поруч рідні, кохані, друзі … І, головне, прокидаючись на світанку ми мали це дорогоцінне «завтра» ...

 

Далі буде … (Продовження читайте ТУТ)

Кількість коментів у цієї статті: 0

Залишити коментар

Вашу адресу електронної пошти не буде опубліковано.