Ранок біля ліцею в Бордо зустрів не звичним дзвоником, а тріском петард, клубами диму та перекритими воротами. Натовп підлітків завзято скандував гасла, водії машин, що проїжджали повз, сигналили на підтримку, а в повітрі майоріли картонні транспаранти з червоними написами.
Одна деталь впала в око одразу: на звороті піднятої над головами картонки з полум'яним текстом виднілася фабрична схема кріплення мішені для дартсу та силует гравця з дротиком. Дівчина просто розірвала вдома першу-ліпшу пакувальну коробку від гри й пішла на барикади.
Для мого 18-річного підопічного, який щойно закінчив мовний клас адаптації, це виглядало екзотичним дійством. Він увімкнув диктофон і вирішив сам розпитати однолітків, що відбувається. Але для мене — людини, яка свого часу доклала руку до експертизи реформи Нової української школи (НУШ) — ця сцена відкрила зовсім інший, значно доросліший бік медалі.
Слово в слово за методичкою опозиції
Підійшовши з мікрофоном до страйкарів із простим питанням: «Je veux comprendre qu'est-ce que c'est» («Я хочу зрозуміти, що відбувається»), хлопець записав два показові коментарі.
Перший старшокласник відповів чесно й без цензури: ліцеїсти блокують вхід, вимагаючи більше грошей на освіту, але до них миттєво підтягнулися хлопці не з нашого закладу з повними кишенями петард — суто заради шуму й бажання щось підірвати.
Друга співрозмовниця, ліцеїстка, почала перераховувати конкретні претензії:
- перевантажений графік із 8:00 до 17:00 або 18:00;
- нервова система розподілу до університетів Parcoursup;
- відсутність учителів і брак замін;
- холоднеча в аудиторіях узимку та спека влітку.
Дивовижний збіг: рівно ці самі чотири тези слово в слово фігурують у свіжих публікаціях французьких лівих політиків (зокрема євродепутатки Манон Обрі). Політики розганяють у соціальних мережах тезу про «катастрофу системи», а підлітки біля воріт дослівно повторюють ці гасла на камеру, щиро вірячи, що вершать історію.
Правовий парадокс: страйк, якого юридично не існує
У Франції є речі, про які рідко говорять вголос: відповідно до національного освітнього законодавства (Code de l'éducation), учні ліцеїв не мають права на страйк.
Право на страйк (le droit de grève) — це прерогатива найманих працівників (учителів та технічного персоналу). Для учнів же встановлено безумовний обов'язок відвідувати заняття (obligation d'assiduité). Пропуск уроків через мітинг у правовому полі — це звичайний прогул, а перекриття входу іншим — порушення громадського порядку.
Тому французи ніколи не називають це словосполученням «учнівський страйк». Вони кажуть прямо: blocus (блокування). Але тут вмикається культурний неписаний договір: дирекція та поліція просто стоять поруч і спостерігають. Застосувати силу проти неповнолітніх — це миттєво вивести на вулиці профспілки дорослих і роздмухати скандал національного масштабу.
Географія протесту: чому мовчать приватні ліцеї?
Найпереконливіший доказ політизованості шкільних заворушень — це адреси, де вони відбуваються.
Блокування, димові шашки та плакати на коробках з-під дартсу вирують виключно біля державних ліцеїв (lycées publics). Саме там традиційно діють ліцейські профспілки (FIDL, MNL), які слугують молодіжним кадровим резервом для лівих парламентських сил.
Проте за кілька кварталів звідти розташовані приватні ліцеї (lycées privés sous contrat). Там панує абсолютна академічна тиша:
- Батьківський контракт: родини сплачують значні кошти за якість, дисципліну та гарантію безпеки, тому зрив занять там не потерплять.
- Суворий регламент: участь у блокуванні чи принесення піротехніки в приватному закладі означає розірвання договору та відрахування за 24 години без права на апеляцію.
- Інша філософія: замість романтики вуличного бунту там культивують індивідуальну конкуренцію та підготовку до вступу у престижні виші.
Поки в державних закладах політики використовують енергію молоді для тиску на бюджет, учні приватних шкіл спокійно засвоюють програму, нарощуючи академічну перевагу.
Чи буде тут «Майдан»?
Для українського погляду вихід молоді на вулиці підсвідомо асоціюється зі зламом епох: від студентського голодування на граніті 1990 року до побиття студентів у листопаді 2013-го, яке запустило повномасштабну революцію.
Проте переносити цей досвід на французькі реалії — помилка.
У Франції учнівські бунти — не початок державного перевороту, а відпрацьований десятиліттями ритуал випуску пари. Школярі виходили на барикади пліч-о-пліч зі студентами ще у травні 1968 року, масово перекривали Париж у 1986-му проти реформи вищої освіти та блокували входи тижнями у 2006-му через трудове законодавство.
Різниця фундаментальна:
- Мета: в Україні йшлося про геополітичне самовизначення, цивілізаційне виживання та повалення авторитарного режиму. У Франції це інструмент локального соціально-економічного торгу в межах стабільної республіканської системи.
- Стійкість інституцій: спалені урни й петарди біля шкільного паркану для французької влади — це протокольна поліцейська рутина, яка закінчується рівно тоді, коли підходить час канікул або іспитів.
Оптика має значення
Найцікавіший контраст криється у сприйнятті. Французькі політики малюють картину апокаліпсису, а місцеві підлітки розпалюють петарди.
У цей самий час український 18-річний хлопець, оминувши барикади через відкриту хвіртку, заходить до порожнього кабінету. Там на нього чекає викладач інформатики, який усі ці години спокійно, уважно та індивідуально пояснює йому складні рядки коду в Python.
Там, де місцева система вбачає привід для протесту, український погляд бачить працюючу культуру поваги, відсутність булінгу й можливості, за які варто триматися. А бунт із мішенню для дартсу на картонці залишиться колоритним штрихом — частиною великого французького спектаклю, у якому кожен грає свою давно розписану роль.
Залишити коментар