У День українського політв’язня ми повертаємося до постатей, які кинули виклик тоталітарній радянській системі тоді, коли це здавалося безнадійним. Сьогодні, під час повномасштабної війни за існування держави, оптика дисидентської доби стає напрочуд актуальною: вона нагадує, якою ціною дається суверенітет і чому за нього доводиться платити поколіннями.
Одним із лідерів національного руху кінця 1980-х є Іван Іванович Макар — правник, громадський діяч, народний депутат України I скликання. У 1988 році він очолював Оргкомітет перших львівських опозиційних мітингів, за що був заарештований радянськими спецслужбами та оголосив тривале голодування. Людина твердих принципів, яка не обмежилася минулими заслугами і в 2014 та 2022 роках добровольцем зі зброєю в руках стала на захист України.
Ми привітали пана Івана з цим знаковим днем і поставили йому три відвертих запитання. Перед нами — пряма мова та світогляд людини старої школи дисидентського мислення, де компроміси вважалися зрадою, а правозахист вимагав особистої жертовності. Ця розмова — важливий зріз настроїв епохи. Вона підсвічує фундаментальну кризу розуміння між поколінням, яке боролося за державу на межі виживання, і поколінням проєктних менеджерів та технократів. Тому редакція По той бік діалогу вирішила подати відповіді Івана Івановича разом із системним аналітичним розбором піднятих тем.
Про ціну свободи
Запитання: Чи відчуваєте Ви, що сучасне українське суспільство повною мірою усвідомило ту ціну, яку заплатило дисидентське покоління за незалежність?
Іван Макар:
«На жаль, суспільство не усвідомило ні ціни, яку заплатило дисидентське середовище, і навіть ту ціну, яке платить тепер саме суспільство під час війни».
Гіркий максималізм та криза пам’яті
Це прямий, песимістичний, але чесний вердикт. Респондент виводить проблему за межі звичного історичного забуття політв'язнів СРСР: він констатує загальну психологічну рису масового соціуму — інфантильність у сприйнятті реальної вартості власної держави.
Фраза «і навіть ту ціну, яку платить тепер саме суспільство» вказує на глибоку внутрішню прірву між тими, хто бере на себе тягар на фронті (як колись у таборах), і тими, для кого війна залишається фоновою подією. Це класичний погляд лідерів опору (рівня Євгена Сверстюка чи Семена Глузмана), які після 1991 року фіксували: незалежність сприйняли скоріше як раптовий спадок, аніж як вистраждане завоювання, яке треба берегти щодня.
Про сьогодення та загрози політичного тиску
Запитання: Чи бачите Ви ризик переслідувань за політичними мотивами в сучасній Україні, і що суспільство має робити, аби цього ніколи не допустити?
Іван Макар:
«Якщо Україні вдасться зберегти Незалежність, такої небезпеки переслідування з політичних мотивів я не бачу, ну, а якщо зазнає поразки, в результаті якої виявиться під протекторатом Москви, політичні переслідування явно будуть!»
Екзистенційний дуалізм та «сліпа зона»
Тут проявляється спрощений, дихотомічний підхід: або вільна республіка, або московська тюрма. Респондент апріорі ототожнює суверенну Україну з гарантованою відсутністю авторитаризму. Для нього політичні переслідування — це виключно карцери ГУЛАГу, каральна психіатрія КДБ чи підвали окупантів.
Спікер залишає без уваги уточнення про запобіжні заходи, оскільки просто не бачить внутрішньої загрози за умови збереження незалежності. Проте світовий досвід тривалих воєн показує, що політичний тиск рідко починається з прямих арештів «за переконання». Він трансформується в гібридні практики: податкові перевірки через лояльних силовиків, адресні медійні атаки, кулуарні заборони та вибіркове правосуддя. Ця тонка грань ризиків ерозії демократії залишається за межами дисидентської оптики.
Про майбутнє та трансформацію правозахисту
Запитання: Якою Ви бачите роль правозахисників у повоєнній відбудові та оновленні держави?
Іван Макар:
«Ну, спочатку треба сформулювати саме означення поняття ПРАВОЗАХИСНИК. Якщо це так звані ГО, які фінансуються на гранти з-за кордону, то роль таких організацій є сьогодні явно деструктивною, якою й залишиться після завершення бойових дій.
В той же час, справжні правозахисні організації в Україні не виникнуть, оскільки в їх утворенні перешкодою є симулякри типу, наприклад, шабунінського ЦПК, чи МЕЖІ під керівництвом Мартини Богуславець».
Моральний ідеалізм проти грантового активізму
У цій відповіді зафіксовано жорстке протиставлення класичного правозахисту (захист прав громадянина від свавілля держави) та антикорупційного менеджменту (політико-адміністративний вплив, тиск на судову гілку, лобіювання реформ під вимоги міжнародних партнерів).
Називаючи провідні антикорупційні ГО «симулякрами», Макар оголює дві претензії, які дедалі помітніше звучать усередині країни:
- Параполітична вага: Великі профільні об'єднання часто діють як впливові політичні гравці із серйозними медійними та фінансовими важелями впливу.
- Монополія на експертизу: Вони практично монополізували контакт із західними донорами та урядом, відсунувши на маргінес низові регіональні ініціативи, які не мають грантового ресурсу.
Безумовно, визначення всього сектору як «деструктивного» є публіцистичним загостренням, адже саме завдяки йому створено базову антикорупційну архітектуру держави (НАБУ, ВАКС, Prozorro, відкриті дані). Водночас дисидент вказує на реальну загрозу: бюрократизацію активізму, його орієнтацію на формальні звіти для донорів замість безпосередньої роботи на захист конкретної людини.
Підсумок
Позиція Івана Макара залишається суперечливою: фіксуючи кричущу нестачу суспільної пам'яті про ціну війни, він водночас недооцінює внутрішні загрози авторитаризму. Проте його різка критика сучасного третього сектору звучить тверезим попередженням: правозахист в українській історії постав як прояв особистої совісті та жертовності, а не як технологія освоєння бюджетів.
Залишити коментар